highУ сьогоднішній краєзнавчій розвідці хотілося б торкнутися історії містечка з такою на перший погляд немилозвучною назвою як Струсів, що у Теребовлянському районі. Історія його власників, а саме родини української шляхти Струсів варта того, щоб бути вписаною золотими буквами в історію українського лицарства. Та давайте по порядку.
Від Підбогородичного до Струсова
Відомо що це поселення існувало ще з давньоруських часів і носило назву Підбогородичне. Належало у той час досить знаному лицарю Янушу Кердею. Історія у ті часи не згадує нічого героїчного чи вельми важливого. Епопеї почалися ближче до 16 століття. Саме у той час воно перейшло до галицького старости Миколи Струся який як і вся його родина уславився героїчними вчинками у сутичках з турками і татарами. Саме він 1610 року, виклопотав у короля міські права для поселення та права на ярмарки які давали можливість швидкого розвитку для нової столиці роду. Саме за Миколи Струся у Струсові звели чи перебудували замок для захисту містечка, що теж дало поштовх для його зростання і вже невдовзі у Струсові налічувалося близько 140 будинків. Не мало як на той час. Замок звели в урочищі Чортова Дебра, та зараз від нього на жаль не залищилося і сліду, крім можливих залишків фундаметів. Додатковий оборонний мур звели також з західного боку містечка, між двома раменами річкової петлі, замкнувши таким чином річково-сухупутне кільце разом з фортецею. До речі, від печерної церкви Сятого Миколая, перша згадка про яку відноситься до початку 16 століття, що знаходиться в тому таки ж урочищі в бік колишнього замку проводить підземний хід, який а даний час є засипаним, але придатними до розчищення і виявлення нових цікавих фактів з історії Струсова. Чому б і ні?
Оздоба української шляхти
Коли у 1520 р.битві під Вороновим загинув Якуб Струсь, староста Хмільницький, польський поет М.Коберніцкий склав про нього жалобного вірша «Плачі Якубові Струсові, старості Хмільницькому, загиблому за вітчизну від рук татар, з жалем написані»:
«Геть відійди від мене, веселий лютнисте, А підійди до мене з кобзою, жалібний кобзарю. Зіграй мені думу смутну про загиблого Струся... Починайте про нього пісні, нехай його слава Про вічні часи ніде не загине».
Парадоксально але факт. Хоч Микола Струсь і весь його рід походили родом з Белзької землі, і мали безліч інших маєтків на західному і східному Поділлі, але саме Струсів став саме тим містечком, яке нерозривно повязане з цією родиною і є наче уособленням лицарської вдачі української шляхти. Чим же прислужилися Струсі? Варто зауважити, що фактично жоден з чоловіків цього роду не закінчив життя від старості чи хвороби на ложі смерті. Майже кожен загинув обороняючи рідний край. Хто на замкових стінах, хто наздоганяючи ворога у степах, а хто прикриваючи відступ власних слабших сил. Середньовічні хроніки просто переповненні згадками та фактими, як не про одного то про іншого Струся, навіть етнічні польські хроністи віддавали належне їхній славі та вдачі, і важко спокійно читати слова польського історика 16 століття М. Кромера який так писав про загибель двох братів Юрія і Щасного: «загинули два брати Струси, брати рідні, шляхетні, прекрасні і величні молодці, української шляхти оздоба. Вони билися як герої і коли один з них, Щасний, упав у бою, другий, Юрій, не залишив його і загинув сам.
Ще один історик С. Сарницький писав у 1587 році у своїх «Анналах»: «У цей же час два брати Струси, войовничі і відважні юнаки, загинули, оточені і стиснуті волохами. Про них ще й тепер співають елегії, які українці називають думами, тужливим голосом, відтворюючи у рухах те, про що співається»... Так Поділля не забувало своїх відважних лицарів і оспівувало їх у думах.
У ті часи, тобто до Хмельниччини в обороні поділля стояли різні представники Речі Посполитої. В обороні кордонів постійно билися рука по руку українські і польські шляхтичі, козаки, наймані війська та простий люд. Та після смерті останнього чоловічого представника роду Миколи Струся, справи повернулися на інакше. Струсів певний час потерпав у сутичках між двома нащадками багатств Сенінським та Калиновським (про це написано в попередніх статтях), але Хмельниччина завдала йому майже нищівного удару. Замок було зруйновано до решти, а в місті вціліло навіть не десяток будинків. Найганебнішим у цьому було те, що у руйнуванні Струсова брали участь самі струсівчани та мешканці навколишніх сіл. Як швидко було забуто колишні славні сторінки спільної героїчної історії... Але на це можна подивитися із іншого боку, навіть вчитуючись не в ура-патріотичні українські джерела, а досліджуючи записи представників «ворожого» табору, як от наприклад польського геральдиста та історика Б. Папроцького у його творі 1575 року «Паноша або прославлення панів і панят руських та подільських земель»: «Не думайте, що я лещу русинам; я недавно ще живу серед них і не з ними виховувався; але я одразу оцінив їх славні справи, які заслуговують вічної пам'яті в потомстві. Не один раз на рік ці достойні люди переслідують татар і підпадають під небезпеки війни. Як мужні леви охороняють вони все християнство, майже кожний з них може назватися Гектором. Не маючи від вас (тобто поляків) ніякої допомоги, вони дають вам такий спокій, як волам, яких відгодовують! А ви, вважаючи себе вищими за них, випрошуєте собі в цих областях маєтки. Непристойно мудрій людині домагатися чужого, не годиться багатому зневажати бідних. У подолян не розрізниш, хто пан, а хто слуга; немає у них ні на гріш пихи. Слава цього народу розповсюджена всюди і залишиться за ними на віки вічні, хай би навіть Польща і загинула. Що робив Геркулес, який перебивав гідр і не милував земних богів, то на Русі зуміє зробити кожний. Самсон розірвав щелепи левові: подібні подвиги у наш час русину за звичай. Могутній турок роззявив на нас пащу, і хоробрі русини не раз сунули у неї руку. Рушив би він з численним військом на Польщу, але зупиняє його руська сила». Таким чином можна трактувати що після смерті останнього Струся, подолянам просто ввірвалося терпіння від свавілля нового власника Калиновського, тим більше що він представляв ворожий табір, хоч був за походженням таким же русином як і всі інші.
Замок розібрали на палац
З кінця 17 століття історія потекла спокійніше, вже не було героїчних битв, не було і власників що б своїм іменем наводили жах на ворогів. Від колишнього гонорового містчка мало що залишилося, та завдяки новим власником воно все таки віджило. Вже на середину 18 століття у ньому знову було під 200 будинків, ратуша, ринкова площа, крамниці та 2 заїжджі двори. Та період слави вже минув. Це була провінція на перефирії великої держави – Австро-Угорщини. Власники змінювалися один за одним, і хоча історія зберегла для нас їхні прізвища (всі досить знакові – Калиновські, Потоцькі, Лянцкоронські, Баворовські, Голуховські, Борковські), ніхто з них не дбав про містечко як Струсі. За панування Лянцкоронських, було вирішено розібрати залишки зруйнованого замку і з замкового каміння вибудувати новий палац, що з успіхом і зробили. Палац зберігся і до тепер, і зараз у ньому школа-інтернат. На щастя палац зберігся досить непогано, зважаючи як ставилися до таких споруд за часів СССР, і історія роду Струсів варта того, щоб її увіковічнити в стінах Струсівського палацу облаштувавши у ньому туристичний об’єкт з музеєм.
І добре було б на закінчення процитувати польського поета Кохановського, чий влучний вислів міг би слугувати як підсумок історії: «....не новина Струсям за будь-якої тривоги перекривати своїми тілами дорогу злим поганам. Так дід загинув, так батько і дядьки мої, такий же кінець був призначений і моїй голові.........»